Російський режим хоче не тільки захопити Україну, він хоче знищити її культуру. Тому у російських списках смертників стоять також імена журналістів. Попри все вони продовжують працювати. Ми повинні зробити все, щоб їх почули, наполегливіше, ніж будь-коли.

Есе Ребекки Гармс

Декілька днів тому було оприлюднено статтю мого друга Юрка Прохаська, який живе у Львові й працює там як психоаналітик і письменник. Його останній текст влучив мені в серце. Він ще раз яскраво описує те, що означає війна на знищення. Він пише про те, що Росія не тільки тероризує українське населення, а й у прямому сенсі цього слова винищує українську культуру на всіх захоплених українських землях.

Нищиться все, що українці винайшли, закарбували в камінні, написали, надрукували, намалювали, сфотографували, зібрали, зняли на кіноплівку чи переклали на ноти Українські книги вилучаються з бібліотек і шкіл і спалюються. Музеї зазнають руйнувань і плюндрування, редакції газет розбиваються, а на театри, школи й університети падають бомби. Однією з перших будівель, які потрапили під обстріли, була телевізійна вежа в Києві. Під час цієї атаки частково також було зруйновано меморіал Бабин Яр. Міста знищуються вщент, здається, що їх ніколи й не існувало.

Захищати країну та її культуру

Вже на початку війни я від свого знайомого журналіста дізналася, що в Москві готуються списки з тисячами імен українців. До цього списку включено відомих митців, політиків, активістів і журналістів. Ці люди переслідується від імені й за дорученням Путіна та його режиму, які наказали засадити їх до в’язниці чи вбити. І для більшості з них загроза їхньому особистому життю під час війни ще не зникла. Вони, як і їхній президент, вирішили не скористатися можливістю поїхати й залишилися, аби чинити опір і боротися за свою свободу. Багато митців і журналістів пішли добровольцями до армії, щоб захищати свою країну. Багато з них, передусім ті, хто походить зі Сходу й Півдня, відправили своїх дружин і дітей за кордон. І якщо вони не в армії, вони продовжують працювати. Захист України відбувається і на фронті, і в багатьох інших місцях.
Письменники й журналісти захищають країну й культуру своїм пером. Вони пишуть про фронт, про вигнання та повернення, про руйнування та відбудову, про маленьких і великих людей, про життя без електрики й тепла, про допомогу задля самодопомоги й про те, як під час війни люди впадають у відчай, але не дають один одному потонути, як вони в бункерах і підвалах співають пісні проти війни. Вони пишуть, навіть знаходячись на окупованих територіях. Мужність і сила, що рухають моїми багатьма знайомими журналістами, живляться від рішення не піддатися знову старій імперії, терору «великої Росії».

Багато хто з них документують для цього воєнні злочини. Часто саме журналісти першими потрапляють у звільнені населені пункти або на місця воєнних злочинів. Багато хто з них навчилися за цей час записувати свідчення як докази для суду. Вони працюють у разом з міжнародними юристами. Українські журналісти також цілеспрямовано працюють над тим, щоб російське керівництво та його поплічників було притягнуто до відповідальності перед спеціальним Міжнародним трибуналом за цю злочинну війну й незліченні злочини.

Підтримка організацій, які захищають свободу преси

Аби уможливити роботу українських колежанок і колег, багато організацій, які спеціалізуються на захисті свободи преси й журналістів, надають підтримку своїм колегам в Україні. Допомога за цей час стала масштабнішою, ніж в перші дні війни. Знову й знову постачаються різне робоче устаткування та засоби персонального захисту. З того часу, як Росія систематично намагається зруйнувати енергосистему країни, до допомоги включаються також генератори й акумулятори. Проводяться спільні навчання для українських і міжнародних журналістів. Для цього в багатьох містах України було створено спеціальні центри.

Ми, Європейський Центр свободи преси й медіа (ECPMF), досить рано усвідомили, що через розвал медіа-ринку наші колежанки й колеги потребуватимуть прямої фінансової допомоги. Завдяки фінансовому сприянню Федерального міністерства закордонних справ Німеччини в цьому році вдасться продовжити до літа щомісячні виплати стипендіальної програми. Ми й інші організації можемо запропонувати нашим колежанкам і колегам з України програму резиденцій, аби вони могли відволіктися від жахів своєї роботи й трішки відпочити. В майбутньому ми вбачаємо своє завдання в наданні необхідної допомоги в подоланні психічних страждань і травматичного досвіду війни.

Може, на тлі жорстокості війни вся ця допомога виглядає і не такою великою. Проте підтримка захисту свободи України буде означати і відродження жвавого медіа-ландшафту України й наша допомога професіональним й активним колежанкам і колегам у створенні майбутнього. Для цього ми надаватимемо їм якомога більше простору, рядків, ефірних хвилин повсюди: на заходах і конференціях, у наших організаціях і в наших медіа. Вже давно потрібно було би створити агентство, яке б виводило на ринок визначну роботу українських журналісток і журналістів.

Очі й вуха світу

У статті для taz Катерина Сергацкова, шеф-редакторка онлайн-видання «Заборона», декілька місяців тому написала, що українські журналістки й журналісти є очами й вухами цієї війни. Вона виступила проти скорочення ролі українських колег до фіксерів воєнних журналістів, які приїжджають з усього світу. Вона також пояснила, що нам потрібні ці українські «очі й вуха», що ми, знаходячись за кордоном, були би без них безпорадні.

За рік нападу Росії на Україну було вбито дуже багато цивільного населення. Серед них і 48 журналістів. Але попри загрози своєму життю наші колежанки й колеги продовжують працювати. Вони роблять це не попри, а через жахи Маріуполя, Бучі або Ізюма. Вони працюють цілодобово, не звертаючи уваги на жодні ліміти. Вони серйозно сприймають ціль війні, проголошену Росією, а саме в прямому сенсі знищити Україну. І вони постають своїм словом проти цього. Час вимагає зробити все, щоб ці слова були почуті поза межами України, не тільки регулярно надаючи їм місце в пресі для есе, але й сприймаючи їх серйозно в редакціях новин всього світу. Розповсюдження того, що бачать українські очі й чують українські вуха, поширення слів наших колежанок і колег – це акт, спрямований проти їхнього щезнення.